Сонце лише почало пробиватися крізь густе мереживо велетенських папоротей, коли Ден відчув приємне лоскотання у грудях — передчуття великої пригоди. Його луска кольору молодої весни виблискувала в ранковій росі, а жовті смуги вздовж шиї здавалися золотими нитками в променях світла. Він був лише однорічним малюком, але сьогодні на нього покладали надію всі зграї Долини Предків. Попереду, за затишними хащами, височіли Блакитні гори, верхівки яких ховалися у холодних білих хмарах. — Хіба ми не замалі для такого походу? — пробурмотів Грап, повільно пережовуючи особливо м’який шматочок хвоща. Він завжди був спокійним і трохи повільним, але Ден знав: на міцну спину Грапа можна покластися в будь-якій халепі. — Замалі? Ми — найспритніші в усій долині! — Ліма крутнулася на місці, її хвіст розсік повітря з характерним свистом. Вона була хижачкою, але замість великих динозаврів полювала на швидких бабок, що гуділи навколо, наче маленькі вертольоти. — Подумай тільки, Грапе: справжня крига! Вона холодна, як саме дихання гір. Якщо ми принесемо її для свята народження нових малюків, навіть найсуворіші вожаки хижаків схилять перед нами голови. Ден подивився вдалину, де гори врізалися в небо гострими кам’яними зубами. Це був перший раз, коли травоїдні та хижаки діяли разом заради спільної мети. Хоча серце Дена трохи стискалося від думки про невідомий холод, він розправив свої міцні лапи та впевнено глянув на друзів. — Пора йти, — рішуче сказав він. — Шлях довгий, а крига сама себе не знайде.

Ден рішуче ступив на розпечену землю Відкритої Рівнини, і, на диво, цей найкоротший шлях виявився значно приємнішим, ніж лякали дорослі вожаки. Замість небезпечних хижаків їм зустрівся глибокий висохлий яр, що пролягав через усю рівнину, мов таємний коридор, створений самою природою. Високі стіни яру, вкриті золотистим ковилом, надійно ховали мандрівників від сторонніх очей, а м’який прогрітий пісок під ногами робив кожен крок легким і впевненим. — Дивіться! — Ден зупинився, здивовано кліпаючи великими карими очима. — Гори вже зовсім поруч. Ми подолали рівнину вдвічі швидше, ніж я сподівався! Ліма, скориставшись зупинкою, спритно підстрибнула і впіймала величезну блакитну бабку прямо в польоті. Вона задоволено замуркотіла, притиснувши здобич лапками. — Це все тому, що ми — чудова команда, — промовила вона, пережовуючи ласий шматочок. — Навіть вітер сьогодні дме нам у спину, підштовхуючи до мети. Може, гори теж на нас чекають? Грап, який зазвичай побоювався відкритих просторів, тепер почувався справжнім героєм. Він зірвав пучок сухої, але надзвичайно солодкої на смак трави, що росла на самому краї яру. — Тут повітря пахне свободою і... зовсім трохи пилом, — зауважив він, мружачись від яскравого світла. — Але мені подобається цей темп. Головне — не поспішати занадто сильно, щоб не пропустити найкращі краєвиди. Коли вони нарешті вийшли з яру, перед ними постали справжні велетні. Величні кам’яні схили Блакитних гір здіймалися вгору, а легкий холодний подих, що спускався з вершин, змусив луску Дена на мить здригнутися. Тепле літо Долини Предків залишилося позаду — попереду було царство каменя та криги.

Ден рішуче спрямував загін до крутого схилу, де вузька скеляста стежка змійкою втікала вгору. Хоча підйом здавався неприступним, малюкам неймовірно пощастило: кам’яні виступи виявилися широкими та пласкими, наче сама гора виставила велетенські сходи для юних мандрівників. Ден впевнено переставляв свої міцні лапи, відчуваючи, як сонце приємно гріє його луску, попри прохолодний вітерець, що грався з жовтими смугами на його шиї. — Дивіться, як високо ми вже залізли! — вигукнула Ліма, спритно перестрибуючи через невелику розщелину. Вона завмерла на краєчку скелі, спостерігаючи за товстим пухнастим джмелем, що повільно пролітав повз. — Долина звідси схожа на маленьку зелену ковдру. Грап, хоч і дихав трохи важче за інших, рухався з дивовижною для його статури впевненістю. Він знайшов ідеальний ритм, ставлячи лапи саме туди, де камінь був найміцнішим. — Головне — не дивитися вниз, а дивитися під ноги, — розсудливо зауважив він, зупиняючись, щоб скуштувати гірський мох, який виявився несподівано хрустким і смачним. — Цей шлях набагато легший, ніж здавався знизу. Гори ніби допомагають нам. Завдяки вдало обраній стежці та спільним зусиллям, друзі подолали найскладнішу ділянку підйому швидше, ніж очікували. Ден відчув, як серце сповнюється гордістю за свій загін. Попереду, за черговим поворотом скелі, повітря стало ще чистішим і пахло чимось зовсім новим — першим подихом справжньої зими, яка чекала на них десь там, серед білих шапок вершин.

Ден обережно зазирнув у глибоку, вузьку тріщину між двома велетенськими валунами, намагаючись відшукати перші сліди справжньої криги. З глибини тягнуло таким холодом, що його ніздрі миттєво злипнулися, а на золотистих смугах шиї виступив легкий іній. Він просунув голову глибше, мружачись від незвичного відчуття, яке водночас і лякало, і захоплювало. — Дивіться! — вигукнув він, і його голос лунко відбився від кам’яних стін. — Там щось блищить! Це не камінь, це... воно! Ліма миттю опинилася поруч, спритно балансуючи на самому краї розщелини. Вона просунула тонку лапку вглиб і витягла маленький, прозорий уламок. Він обпікав пальці холодним вогнем, але був дивовижно гарним, наче застигла крапля чистого неба. Проте радощі були неповними: основна маса криги ховалася занадто глибоко під завалом гострого каміння, і дістати її звідти без спеціальних зусиль було неможливо. — Це лише початок, — пропихтів Грап, з повагою розглядаючи знахідку, що швидко танула на теплих лусочках Ліми. — Тут замало для всього свята, ледве вистачить на один ковток. Але тепер ми точно знаємо: крига існує, і ми на правильному шляху. Ден кивнув, відчуваючи, як від незвичного холоду злегка німіють кінчики пальців. Сонце почало швидко ховатися за сусідній пік, фарбуючи схили в тривожні рожеві кольори. Повітря ставало ще гострішим, і друзі зрозуміли, що гори не збираються віддавати свої скарби без справжнього випробування.

Ден обернувся до Грапа, чия масивна постать здавалася ще більшою в густих сутінках ущелини. «Друже, нам не дістати кригу самим, — тихо промовив він, вказуючи на завал. — Тільки твоя сила може відкрити цей шлях». Грап повільно кивнув, підійшов до розщелини й, міцно впершись лапами в кам’янистий ґрунт, напружив свої могутні плечі. Здавалося, сама гора затамувала подих. З глухим гуркотом найбільший валун, що перегороджував шлях, зсунувся вбік так легко, ніби він був зроблений із сухої кори, а не з важкого базальту. За каменем відкрилася невелика, захищена від вітру ніша, стіни якої виблискували в останніх променях сонця. Там, у затінку, лежала не просто жменька снігу, а справжні пласти чистої, прозорої криги, що нагадувала величезні дорогоцінні камені. Справжнє диво природи, яке збереглося тут з останньої великої зими. — Ого! — Ліма аж підстрибнула від захвату, її очі засяяли сильніше за зорі вгорі. — Грапе, ти справжній велетень! Тут вистачить криги не тільки для малюків, а й для того, щоб охолодити ціле озеро! Грап задоволено хмикнув, витираючи пил зі свого носа. Він виглядав втомленим, але дуже гордим собою. Ден підійшов ближче, відчуваючи, як від криги віє приємною свіжістю. Проте радість трохи потьмяніла, коли він подивився на небо: темрява швидко огортала гори, а мороз ставав дедалі колючішим. Тепер, коли скарб був перед ними, постало нове питання: як зберегти його та самих себе в цій холодній ночі?

Ден уважно оглянув затишний кам’яний куточок, який відкрив для них Грап. «Ми залишимося тут на ніч», — розсудливо вирішив він, підштовхуючи друзів глибше в нішу. — Тут стіни захистять нас від колючого вітру, а крига не розтане до ранку. Це найнадійніше місце в усьому хребті». Хоча камінь під ногами був холодним, як зимове дно струмка, друзі швидко знайшли спосіб зігрітися. Грап, наче велика тепла скеля, влігся біля самого входу, перекриваючи шлях нічному протягу. Ден і Ліма примостилися поруч із його міцним боком. Юний дослідник відчув, як приємне тепло від великого друга поступово проганяє дрижаки з його власної луски. Ліма, згорнувшись маленьким клубочком, тихо муркотіла, а її довгий хвіст час від часу сіпався, наче вона продовжувала полювати на бабок уві сні. Ден довго не міг заснути, заворожено спостерігаючи за великими гірськими зорями, що здавалися зовсім близькими. Вони виблискували на гранях знайденої криги, перетворюючи нішу на казковий палац. Попри холод, у серці Дена панував спокій: вони знайшли те, за чим прийшли, і тепер головним було зберегти цей скарб. Він заплющив очі, вдихаючи чисте, мов кришталь, повітря, і врешті-решт провалився у глибокий, спокійний сон під захистом вікових гір.

Перші промені сонця ще не встигли торкнутися дна глибокої ущелини, коли Ден обережно підвівся, намагаючись не розбудити друзів завчасно. Проте свіжість гірського ранку вже зробила свою справу — Ліма та Грап солодко потягнулися, відчуваючи бадьорість після спокійного сну. «Пора йти, — рішуче промовив Ден, вказуючи на рожеве небо над вершинами. — Ми маємо почати спуск зараз, поки повітря ще тримає нічний холод. Це найкращий шанс донести кригу цілою до самої Долини». Завдяки неймовірній удачі та гострому зору Дена, вони відшукали не просто стежку, а справжній природний жолоб, вкритий дрібною галькою та затінений високими скелями. Цей шлях вів майже по прямій униз, оминаючи небезпечні урвища та розпечені сонцем ділянки. Крига, яку вони дбайливо загорнули в товстий шар холодного гірського моху, виглядала надійно захищеною. — Дивіться, як ми швидко просуваємося! — захоплено вигукнула Ліма, балансуючи на камінні. — Здається, ми не просто йдемо, а летимо назустріч пригодам! Грап, хоч і був завантажений найбільшими шматками прозорого скарбу, рухався з небувалою легкістю. Його міцні лапи знаходили опору там, де іншим було б важко встояти. Спуск, який зазвичай забирав би цілий день, завдяки ранковій прохолоді та вдало обраному шляху перетворився на приємну прогулянку. Ден відчував, як вітер обдуває його луску, і в його серці міцніла впевненість: вони встигнуть на свято вчасно.

Тінистий Каньйон зустрів мандрівників рятівною прохолодою, наче велетенські кам’яні стіни хотіли особисто захистити їхній цінний вантаж від пекучого сонця. Ден рішуче спрямував друзів углиб вузької ущелини, де світло лише ледь торкалося верхівок скель, залишаючи дно в приємних сутінках. Повітря тут було густим і вологим, пахло мохом і стародавнім каменем, що створювало ідеальні умови для збереження криги. Завдяки неймовірній удачі та гострому нюху Дена, вони натрапили на гладеньке русло висохлого струмка, яке правило за чудову природну дорогу, дозволяючи команді рухатися набагато швидше, ніж вони сподівалися. — Тут так свіжо! — Ліма задоволено вдихнула повітря, її хвіст ритмічно постукував по вологій стіні каньйону. — Можна подумати, що ми все ще там, нагорі, біля самих хмар. Мої лапи просто самі несуть мене вперед! Грап, який ніс основну частину загорнутої в мох криги, впевнено крокував центром русла. Його масивні лапи м’яко ступали по вологому піску, а холодний пакунок на спині, здавалося, зовсім його не обтяжував. Він навіть встигав помічати рідкісні види гірської папороті, що росли в розщелинах. — Це справжній коридор прохолоди, — зауважив він, обходячи великий валун. — Дене, твій вибір був ідеальним. Якщо так піде і далі, ми дістанемося до межі Долини ще до того, як сонце підніметься у зеніт і почне по-справжньому припікати. Ден усміхнувся, відчуваючи, як гордість за друзів і за їхній успіх наповнює серце. Шлях через каньйон виявився не просто безпечним, а справжнім подарунком від гір. Кожен крок наближав їх до мети, а крига під шаром моху залишалася такою ж міцною і холодною, як і в ту мить, коли вони її знайшли. Попереду вже виднівся вихід із каньйону, за яким починалися знайомі хащі Долини Предків.

Ден першим вибіг із затінку Тінистого Каньйону, мружачись від яскравого світла Долини Предків. Він не збавляв темпу, відчуваючи, як тепле повітря низин огортає його луску, наче м’яка ковдра. «Швидше, друзі! Ми майже на місці!» — вигукнув він, озираючись на Грапа та Ліму. Завдяки їхньому ранньому виходу та стрімкому спуску, сонце ще не встигло піднятися в зеніт, і спека не встигла дістатися до їхнього цінного вантажу. Вони промчали повз велетенські папороті, які тепер здавалися Денові ще зеленішими, ніж раніше. Ліма, наче маленька блискавка, розсікала високу траву, вказуючи найкоротший шлях до великої галявини, де зазвичай збиралися всі зграї. Грап, попри важку ношу, біг із дивовижною грацією, а пакунки з моху на його спині все ще випромінювали рятівний холод. Коли вони нарешті вилетіли на центральну галявину, навколо панувала метушня підготовки до свята. Дорослі динозаври здивовано завмерли, спостерігаючи за трьома малюками, які повернулися з Блакитних гір значно раніше, ніж будь-хто міг сподіватися. Ден відчув, як серце калатає від гордості. Вони не просто виконали завдання — вони зробили це ідеально. Під шаром моху крига була такою ж твердою і прозорою, як і на вершині. — Ми принесли її! — Ден зупинився перед головним вожаком, важко дихаючи, але сяючи від щастя. Його жовті смуги на шиї виблискували на сонці справжнім золотом. — Подих гір прибув до Долини!

Ден глибоко вдихнув, намагаючись вгамувати калатання серця, і зробив урочистий крок назустріч великим вожакам. Він кивнув Грапу, і той слухняно опустився на передні лапи, дозволяючи Дену та Лімі розгорнути захисні шари вологого моху. Коли останній клапоть зелені впав на траву, на галявині запала вражена тиша, яку порушувало лише гудіння бабок. Крига виблискувала під полуденним сонцем, наче розсип діамантів, хоча тепле повітря долини відразу почало брати своє — прозорі брили вкрилися вологою і почали повільно танути, пускаючи маленькі струмочки по спині Грапа. — Ось він, холод Блакитних гір, — дзвінко промовив Ден, намагаючись, щоб його голос не тремтів від хвилювання. — Ми принесли його для нових малюків, щоб їхнє перше свято було незабутнім. Найстаріший вожак хижаків, чия луска була вкрита шрамами багатьох років, повільно нахилив свою масивну голову. Він торкнувся кінчиком носа холодної поверхні й здригнувся від несподіваного відчуття. Хоча через спеку частину криги довелося негайно переносити в глибоку тінь під коріння стародавнього дуба, щоб зберегти її до вечора, справа була зроблена. Ден бачив, як суворі погляди дорослих пом’якшуються. Вони не просто принесли кригу — вони принесли докази того, що навіть найменші мешканці долини здатні на великі вчинки, коли діють разом. Грап задоволено заплющив очі, насолоджуючись прохолодою, що ще залишалася на його шкірі, а Ліма гордо випнула груди, відчуваючи себе справжньою героїнею.