Сонце пронизувало товщу води довгими золотими нитками, що лагідно танцювали на піщаному дні. Коїл, маленька рибка-клоун у яскравому помаранчевому вбранні з білосніжними смугами, востаннє озирнувся на свою рідну анемону. Її м'які щупальця ніжно колихалися, ніби махали йому на прощання. Попереду простягався великий океан — таємничий, безкрайній і трохи лякаючий, але Коїл відчував, як у його маленьких грудях б'ється велике й рішуче серце. Поруч із ним поважно пересувався Сьома. Мудрий восьминіг м'яко перебирав щупальцями по коралах, намагаючись не здіймати забагато піску. А трохи вище, затінюючи друзів своєю масивною тінню, плив Яз. Хоча молодий мандрівник був набагато більшим за Коїла, у його очах світилася та ж сама допитливість. Вони вирушили до легендарного Поля Мушель, щоб знайти особливий скарб — перлину, яка зігріватиме серце Юджини у далеких холодних водах. «Головне — триматися разом і не губитися в заростях», — промовив Сьома, випускаючи маленьку хмаринку бульбашок. Коїл кивнув, відчуваючи, як тепла прибережна течія підхоплює його і несе назустріч пригодам. Він знав, що шлях через густі ліси морської трави буде непростим, але думка про подарунок для Юджини додавала йому сил.

Коїл хитнув хвостом, відчуваючи неймовірний приплив сил. «Язу! Ану наздоганяй! Хто перший до он того великого каменя — той справжній підкорювач течій!» — вигукнув він і стрімко кинувся вперед. Яскраво-помаранчева плямка промайнула повз Сьому, залишаючи за собою лише вервечку веселих бульбашок. Яз не забарився: з потужним поштовхом хвоста він рушив за маленьким другом, піднімаючи хвилю, яка лагідно підштовхнула мудрого восьминога. Це була дивовижна гонка. Коїл, вправно маневруючи між кораловими гілками, відчував себе частиною самого океану. Яз, попри свої розміри, виявився надзвичайно спритним, його масивне тіло розсікало воду з легкістю, про яку Коїл міг тільки мріяти. Вони зупинилися біля самого краю густих заростей морської трави, важко дихаючи, але щасливо сміючись. Сьома наздогнав їх трохи згодом, задоволено покручуючи щупальцями. Ця маленька перемога розвіяла перші тривоги подорожі, наповнивши друзів впевненістю та спільним азартом. Попереду височіли велетенські стебла водоростей, що колихалися в такт глибинним течіям, немов вартові таємничого царства. Тепер, коли дух суперництва згуртував їх, навіть похмурі тіні лісу здавалися не такими вже й лякаючими.

Коїл глибоко вдихнув воду зябрами й рішуче пірнув у зелену глибину. Стебла морської трави, високі та гнучкі, здіймалися над ним, наче велетенські живі колони. Він намагався триматися якомога ближче до Сьоми, чиї щупальця впевнено прокладали шлях крізь заплутане плетиво. «Не відставай, малюче, — тихо промовив восьминіг, — тут легко збитися з курсу, якщо на мить заґавитися на гру світла». Просуватися було складніше, ніж здавалося збоку. Довгі слизькі стрічки водоростей липли до плавців, а підступна течія, що вилася між стеблами, намагалася відштовхнути маленьку рибку вбік. Коїл відчував, як напружуються його м'язи, коли він боровся з невидимими потоками. Позаду чувся глухий шум — це Яз, попри свою масивність, намагався рухатися обережно, хоча його хвіст щоразу здіймав цілу хмару дрібних частинок, що кружляли у воді, наче сріблястий пил. Раптом попереду щось хруснуло. Друзі завмерли. Крізь напівтемряву вони побачили, як трава розступається, відкриваючи невелику галявину, вкриту дрібними білими камінцями. Це був перший знак того, що вони на правильному шляху, хоча шлях крізь цей підводний лабіринт ще тільки починався. Коїл витер плавцем чоло, відчуваючи втому, але водночас і гордість — він не злякався і не відстав.

Коїл на мить завмер, дозволивши течії м’яко погойдувати його помаранчеве тільце. «Сьомо, а нам ще довго плисти? — пропищав він, намагаючись перекрити шум води. — Мої плавці вже починають почуватися так, ніби вони зроблені з м'якого киселю». Маленька рибка-клоун з надією подивилася на мудрого восьминога, чекаючи на відповідь. Сьома зупинився і граціозно розправив свої довгі щупальця, обхопивши ними один із гладеньких білих каменів на дні. Його велике око лагідно зблиснуло, а колір шкіри змінився на теплий золотистий відтінок. «Поглянь навколо, малюче, — промовив він глибоким, заспокійливим голосом. — Ці білі камінці — це дарунки течії, які вона приносить лише до одного місця. Ми вже на порозі! Поле Мушель лежить одразу за тими заростями. Ми дісталися набагато швидше, ніж я сподівався, завдяки твоєму завзяттю». Почувши це, Коїл відчув, як втома миттєво розчиняється в солоній воді, поступаючись місцю неймовірному захвату. Яз, який до цього зосереджено пробирався крізь траву, радісно випустив цілу хмару веселих бульбашок. Вони лоскотали животик Коїла, змушуючи його мимоволі розсміятися. Тепер, коли мета була зовсім поруч, навіть зелені сутінки лісу здавалися пронизаними чарівним передчуттям великого відкриття.

Коїл рішуче змахнув плавцями і, набравши повні зябра води, урочисто виплив із густих заростей на відкритий простір. Те, що постало перед його очима, змусило маленьку рибку на мить завмерти від захвату. Поле Мушель не просто виправдовувало свою назву — воно сяяло, наче розсип зірок на дні океану. Тисячі раковин найрізноманітніших форм і розмірів вкривали білосніжний пісок, відбиваючи сонячне проміння своїми перламутровими боками. «Дивіться! Ми це зробили!» — вигукнув Коїл, роблячи горде коло над великою рожевою мушлею. Він почувався справжнім першовідкривачем, чиє серце тепер калатало не від втоми, а від чистої радості. Сьома повільно виплив слідом, його щупальця плавно ковзали над піском, а очі світилися гордістю за свого маленького друга. Яз, чия масивна тінь накрила частину поля, випустив серію захоплених бульбашок, які сріблястим дощем піднялися до поверхні. Вода тут була такою прозорою, що здавалося, ніби друзі пливуть у самому світлі. Кожна мушля навколо була маленьким дивом: одні були закручені у складні спіралі, інші нагадували розкриті крила казкових птахів. Коїл відчув, як у ньому прокидається справжній азарт шукача скарбів. Десь тут, серед цієї неймовірної краси, чекала та сама особлива перлина, яка мала стати символом їхньої дружби з Юджиною. Тепер, коли вони були на місці, завдання здавалося не просто можливим, а найважливішою справою у цілому світі.

Коїл, сповнений рішучості, стрімко поплив до самого центру поля, де під прямими променями сонця виблискували найбільші двостулкові мушлі. Він обрав одну з них — величну, з хвилястими краями, що нагадували застиглу піну прибою. «Ось вона! — вигукнув він, кружляючи навколо знахідки. — Тут точно має бути щось надзвичайне!» Маленька рибка спробувала зазирнути в щілину між стулками, але мушля була щільно закрита, оберігаючи свої таємниці від сторонніх очей. Коїл напружив свої маленькі плавці, намагаючись бодай трохи розхитати важку раковину, але та лише глибше занурилася в м'який пісок. Проте крізь вузький отвір він раптом побачив яскраве мерехтіння. Серце Коїла тьохнуло від радості, але коли він придивився уважніше, виявилося, що це лише уламок кольорового морського скла, який течія занесла всередину і відшліфувала до ідеального блиску. Це не була перлина, але знахідка все одно була неймовірно красивою, нагадуючи шматочок застиглого сонячного проміння. Сьома підплив ближче, м'яко торкаючись мушлі кінчиком щупальця. «Гарна спроба, Коїле, — промовив мудрий восьминіг. — Поле Мушель любить гратися з шукачами. Справжній скарб часто ховається там, де його найменше чекаєш, або потребує терпіння. Але ти маєш гарне око на блиск». Коїл усміхнувся, хоч і трохи зітхнув — перша велика мушля не виправдала сподівань, але азарт тільки посилився. Попереду було ще стільки неперевірених куточків цієї підводної скарбниці.

Коїл не став затримуватися біля сонячного скла, хоч воно і було гарним. Його погляд прикувала стара, велетенська мушля, що причаїлася в тіні коралового виступу, густо поросла м’яким зеленим мохом. Вона виглядала так, ніби спала тут цілу вічність. Маленька рибка-клоун обережно підпливла ближче і, набравшись сміливості, зазирнула під її масивний, вкритий водоростями край. Там, у затишній заглибині, куди не сягали пустунські течії, він побачив щось, від чого його очі округлилися ще дужче. Це була не просто мушля. Це була стара Острея, яка ледь помітно прочинила свої стулки, ніби запрошуючи чесного мандрівника. У самому її серці, на оксамитовій підкладці, спочивала вона — перлина неймовірної краси. Вона не була просто білою; вона мерехтіла ніжними відтінками вранішнього неба та теплого піску, випромінюючи м’яке, майже магічне світло. Коїл завмер, боячись навіть поворухнути плавцем, щоб цей скарб не зник, наче чудова мрія. «Дивіться! Сьомо, Язу, мерщій сюди!» — нарешті зміг вигукнути він. Сьома підплив першим, і його великі розумні очі засвітилися щирим подивом. Мудрий восьминіг схилив голову в знак пошани перед такою знахідкою. «Ти знайшов Серце Рифу, Коїле, — тихо промовив він. — Кажуть, такі перлини з’являються лише там, де панує справжня вірність». Яз підплив з іншого боку, і його величезна тінь цього разу здалася Коїлу не лякаючою, а надійним щитом, що оберігає їхню спільну таємницю. Тепер у них був найкращий подарунок для Юджини, який тільки можна було уявити в усьому безкрайньому океані.

Коїл затамував подих, відчуваючи, як від хвилювання тріпочуть його маленькі плавці. Він максимально обережно, наче торкаючись пелюстки рідної анемони, підплив до самого серця старої Остреї. Перлина «Серце Рифу» сяяла так близько, що її м'яке світло відбивалося у великих очах рибки-клоуна. Коїл витягнув плавці і ледь відчутним поштовхом підважив скарб. Перлина м'яко вислизнула зі свого оксамитового ложа, виявившись напрочуд гладенькою і приємно важкою для такого малюка. «Тримай міцно, Коїле, але ніжно», — прошепотів Сьома, простягаючи одне зі своїх щупалець, щоб підстрахувати друга. Восьминіг дістав із потаємної складки своєї шкіри невелику сіточку, сплетену з міцних ниток морської трави. Разом вони обережно помістили перлину всередину. Коїл відчував неймовірну гордість: він не просто знайшов подарунок, він зміг забрати його, не пошкодивши ні тендітну мушлю, ні саму коштовність. Скарб тепер був надійно закріплений, готовий до подорожі назад. Яз, спостерігаючи за цією ювелірною роботою, захоплено змахнув хвостом, здійнявши невеликий вихор піску, який закрутився навколо них, наче сріблясте конфеті. «Це найкращий подарунок для мами! — радісно вигукнув молодий мандрівник. — Вона ніколи не бачила нічого подібного у холодних водах». Коїл перехопив мотузочку від сіточки, відчуваючи, як вага перлини приємно тягне донизу. Шлях назад обіцяв бути легшим, адже тепер у них була мета, втілена в цьому маленькому сяючому диві.

Коїл міцно перехопив плавцями мотузочку сітки, відчуваючи приємну вагу «Серця Рифу». «Ну що, друзі, тримайтеся міцніше! Повертаємося додому!» — вигукнув він, і маленька рибка-клоун рішуче спрямувала свій помаранчевий хвостик у бік Смарагдового Рифу. Завдяки неймовірному везінню, якраз у цей момент потужна тепла течія підхопила мандрівників, немов невидима велетенська долоня, і понесла їх уперед із неймовірною швидкістю. Коїл відчував, як вода весело шумить у нього біля зябер, а Поле Мушель швидко зникає вдалині, залишаючи по собі лише мерехтливий спогад. Подорож назад виявилася значно легшою, ніж вони очікували. Сьома, граціозно витягнувши свої щупальця, плив поруч, час від часу змінюючи колір на ніжно-бірюзовий, що свідчило про його цілковитий спокій та задоволення. «Поглянь, малюче, як океан нам допомагає, — промовив мудрий восьминіг. — Здається, навіть стихія хоче, щоб Юджина отримала свій дарунок вчасно». Яз, розсікаючи воду своїм масивним тілом, плив трохи вище, створюючи для друзів безпечний коридор і захищаючи їх від будь-яких примхливих потоків. Коїл дивився на перлину в сіточці, яка продовжувала випромінювати м'яке світло навіть крізь плетиво трави. Він уявляв, як здивується і зрадіє Юджина, коли побачить цей скарб. У його маленькому серці не залишилося місця для страху перед великим океаном — лише гордість за друзів і нетерпіння від думки про зустріч. Смарагдовий Риф уже почав виднітися на горизонті як яскрава зелена пляма, обіцяючи затишок і тепло рідного дому.

Смарагдовий Риф зустрів мандрівників своїм звичним лагідним гомоном, але для Коїла все навколо тепер виглядало по-новому — яскравіше та урочистіше. Міцно тримаючи в плавцях сіточку з дорогоцінним вантажем, маленька рибка-клоун урочисто підпливла до Юджини. Велична мандрівниця чекала на них біля великої рожевої скелі, і коли вона побачила друзів, її очі засяяли теплим світлом. Коїл виплив наперед, відчуваючи, як кожна лусочка на його тілі тремтить від гордості та хвилювання. «Юджино! Ми повернулися не з порожніми руками», — дзвінко вигукнув Коїл. Він обережно розплутав верхню петлю сіточки, і «Серце Рифу» вислизнуло назовні, зависнувши у воді прямо перед носом мандрівниці. Перлина засяяла з новою силою, відбиваючи смарагдові барви рифу та небесну блакить. Юджина затамувала подих. Вона бачила багато див у далеких океанах, але цей дар, знайдений маленьким другом, здавався їй найпрекраснішим скарбом у світі. «Це тобі, — додав Коїл, намагаючись, щоб його голос не тремтів від надміру почуттів. — Щоб у далеких холодних водах ти завжди відчувала тепло нашого дому і пам'ятала, що ми чекаємо на тебе». Юджина повільно схилила голову, і Сьома допомагав закріпити перлину на її витонченому плавці. Яз радісно кружляв навколо них, підіймаючи хмари блискучих бульбашок. Весь риф, здавалося, завмер у цей момент, розділяючи з друзями цю мить щирої любові та справжньої морської магії.

Коїл набрав повні зябра води і, активно розмахуючи плавцями, почав свою розповідь. Він з неабияким натхненням описував Юджині кожну мить їхньої пригоди, не забуваючи додати героїчних барв. «Спершу ми кинули виклик самій течії! — вигукнув він, показуючи плавцем у бік відкритого океану. — Яз плив так швидко, що за ним лишалася справжня буря, а ми з Сьомою ледь встигали маневрувати серед коралів, щоб нас не відкинуло назад!». Юджина слухала затамувавши подих, а її великі очі з кожним словом ставали все теплішими. Маленька рибка-клоун з особливим трепетом розповіла про похмурий ліс морської трави, де стебла лоскотали животик, а тіні здавалися живими істотами. Коїл чесно зізнався, як йому було трохи лячно, але мудрість Сьоми та сила Яза допомагали йому плисти вперед. «А коли ми знайшли Острею, вона була такою старою і величну, ніби охороняла цей скарб тисячу років! — продовжував Коїл. — Але я знав: ми маємо принести цю перлину тобі, бо ти — наше вікно у великий світ». Сьома задоволено мружився, слухаючи, як Коїл майстерно вплітає в розповідь деталі про їхню спільну відвагу. Яз радісно підтакував, час від часу додаючи власні враження про те, як спритно Коїл шукав шлях між мушлями. Юджина м’яко торкнулася перлини на своєму плавці, і її голос прозвучав, наче тиха пісня прибою: «Коїле, твоє серце набагато більше за твій зріст. Тепер, де б я не була, я завжди відчуватиму силу вашої дружби». Весь Смарагдовий Риф, здавалося, прислухався до цієї розповіді, наповнюючись атмосферою справжнього тріумфу.

Коїл так розпалився від власної розповіді, що його плавці почали витанцьовувати швидкий ритм прямо у воді. «Юджино, ми не можемо просто так тебе відпустити! — вигукнув він, роблячи стрімке сальто. — Давайте влаштуємо справжнє прощальне свято на всьому рифі! Щоб кожен краб і кожна креветка знали, що сьогодні — день великої дружби!» Маленька рибка-клоун з надією подивилася на друзів, очікуючи підтримки своєї ідеї. Сьома повільно кивнув, його щупальця схвально затріпотіли. «Це чудова думка, малюче. Але нам варто поспішати, — мудро зауважив восьминіг, змінюючи колір на злегка фіолетовий, що означало зосередженість. — Я відчуваю, як глибинна течія починає змінюватися. Холодні води вже зовсім близько, і Юджині скоро доведеться вирушати». Юджина лагідно усміхнулася, і хоча в її очах промайнув легкий смуток через наближення розлуки, вона погодилася, що це найкращий спосіб сказати «до зустрічі». Підготовка почалася миттєво, хоча й не без труднощів. Коїл намагався скликати всіх мешканців рифу, але багато хто вже ховався у щілини, відчуваючи перші ознаки похолодання. Йому довелося проявити всю свою красномовність, щоб переконати зграйку полохливих сріблянок випливти зі своїх сховків і приєднатися до підготовки. Поки Яз допомагав розчищати центральну галявину біля рожевої скелі, Коїл носився від однієї анемони до іншої, заряджаючи всіх своїм азартом. Часу було небагато, але дух свята вже почав огортати Смарагдовий Риф, перетворюючи звичайний полудень на особливу подію.

Коїл стрімко метнувся до затіненої частини рифу, де зазвичай відпочивали сріблянки — найталановитіші співаки цих вод. «Гей, друзі! — вигукнув він, роблячи крутий віраж перед зграйкою. — Юджина вирушає в путь, і ми маємо подарувати їй пісню, яку вона забере з собою крізь усі океани!» Завдяки його щирому захвату та вмінню переконувати, рибки миттєво згуртувалися. Це була не просто зграя, а справжній живий оркестр, готовий до головного виступу сезону. Коли вони повернулися до рожевої скелі, риф наповнився неймовірним звуком. Сріблянки вишикувалися в ідеальні ряди, і їхнє злагоджене гудіння, що нагадувало дзвін кришталевих дзвіночків, підхопила сама течія. Музика була настільки чарівною, що навіть старий буркотливий краб, який ніколи не виходив зі своєї щілини, виставив клешні й почав ритмічно ними клацати. Коїл, відчуваючи себе справжнім диригентом, плавав по колу, підбадьорюючи кожного учасника. Юджина була зворушена до глибини душі. Вона повільно гойдалася в такт мелодії, а перлина на її плавці відбивала ритмічні спалахи світла від сріблястих спинок рибок. «Яка краса... — прошепотіла вона. — Ця пісня зігріватиме мене в найтемніші ночі під північним сяйвом». Яз не втримався і спробував підспівати своїм басовитим голосом, що додало музиці особливої глибини. Тепер Смарагдовий Риф не просто проводжав друзів — він святкував нерозривний зв'язок, який не підвладний жодним відстаням.